Валентина Семеняк
письменниця

Роман «Картка Марії» з небесної книжкової полички : у точці перетину Світла

Почну здалеку. Жива і нежива природа, що нас оточує, має своє призначення на Землі. Візьмімо за взірець річку, зокрема, воду: вона тече і напоює все живе. Вогонь спалює і дає тепло; магніт притягує залізо, а сонце… Ви можете уявити нашу планету без нього? Сонце – це життя. Усе, що створене у Всесвіті (та й сам Всесвіт) незмінно дотримується свого сталого обов'язку: рослини, дерева, комахи, птахи, звірі… І тільки людство зійшло з праведного шляху, хоча має у своїй духовній скарбничці досвід і надбання не одного покоління духовних шукачів, які практично застосовували у повсякденному житті настанови Святих Писань, а не так, як багато наших сучасників: проговорюють одне, а в діях сповідують інше. На жаль. Про це і не тільки – у новому романі, який щойно вийшов з друку. Виявляється, у сучасній літературі є ще місце для дива. Таким дивом став для мене київський письменник Олександр Козинець із своїм новим романом. Але про все за порядком.

Знаю Олександра Козинця як цікавого і своєрідного поета, і раптом – прозовий роман. «Картка Марії», а саме така назва книги, відразу ж викликала у мене асоціацію із святою Дівою Марією, і я не помилилась. Перші сторінки розлогого твору змусили глибоко зосередитися, оскільки разом з головним героєм роману опинилася на прийомі у психологині Вікторії. Саме вона стала своєрідним камертоном, який налаштував Влада (а разом з ним і читачів) на майже містичне і водночас реальне переплетіння подальших сюжетних ліній і ходів. Поза сумнівом: роман за жанровою ознакою – духовний. Прохання не плутати із релігійністю, це абсолютно різні речі. Чого гріха таїти, можна бути релігійним, але… бездуховним. В основі авторського задуму – переосмислення особистих цінностей не лише головного героя, а й усіх дванадцяти персонажів, причетних до творення літературної канви згаданого твору. Адже «Кожну людину повинні цікавити чотири питання: хто Я? Звідки Я прийшов? Куди йду? Як довго Я тут ще залишатимусь?» (із роздумів східного філософа Бґаґавана).

Непопулярна… популярна тема

Влад володіє здатністю не лише лікувати словом, а й зігрівати ним, надихати. У нього особливий зв´язок із природою. Тому й бачить світ набагато глибше, аніж інші (може годинами сидіти біля багаття і прислухатись, як потріскують дрова, співають птахи, тече вода). «… серед бетону, металу, пластику, скла, негативу…» – він чує Божественні звуки. Після містичної з'яви Діви Марії, у чоловіка виникає безліч запитань не лише до самого себе. Спілкуючись із дружиною, розмірковує: «Діва Марія – один із найсильніших образів християнства. Ми з тобою теж християни. Але ж церковні канони рішуче відмовляються від реінкарнації. Тоді чому саме вона прийшла до мене та розказала про моє минуле життя, якщо за уявленнями церкви, я ніколи теоретично не мав іншого життя і в майбутньому теж не матиму?». Треба віддати належне Олександру Козинцю, який сміливо взявся за «непопулярну» тему перевтілення, аби У ТАКИЙ СПОСІБ звернути увагу чималої більшості людей на те, що, порушуючи загальнолюдські моральні принципи, вони деградують, втрачають зв´язок із власною Душею, відтак – із Творцем. Між тим, з одного боку, чи не всі про це поміж собою говорять (про перевтілення), з іншого – не воліють ворушити це питання, аби не наражатись на критику та осудження. Але ж для багатьох не секрет, що з Книги Книг – «Біблії» у свій час були викинуті тексти, де саме про це йшлося. Як свідчення, 553 рік нашої ери, ІІ константинопольський Собор, на якому з незрозумілих міркувань заборонили згадувати про перевтілення душ.

Картка Діви Марії, яка рятує Душі

На перший погляд головним персонажем роману є юрист Влад Карпенко, який значну частину життя займається рутинною працею, не усвідомлюючи, що його призначення у зовсім іншому. І лише випадкова (?) зустріч із незнайомкою (D.M.) у трамваї, змінює його життя, як зараз, так і… сто двадцять чотири зими тому: «Того дня ти повертався звичним маршрутом, як зараз. Був засмучений через зарплатню. Я захотіла тобі допомогти – змістити твої роздуми про гроші на інші багатства, якими сповнене твоє серце. Ти не одразу це помітив. Проте попередня наша зустріч змінила твоє життя – ти почав ділитися своїм добром з іншими. Твоя справа й зараз живе у світі – у твоїх послідовниках і учнях. А та любов, яку ти по собі залишив, суттєво допомогла піти вперед цілому поколінню людей – знай це!» – несподівано нагадує вона йому. Для мене ж головним персонажем роману є, насамперед, містична картка (і серце), яку Влад отримує від Діви Марії, аби стати посередником у великому Божественному задумі. Бути посередником (у даному випадку) можуть не всі, а тільки ті, у кого серце готове до внутрішніх змін (трансформацій). «Я сьогодні прийшла лише для того, аби благословити світло й любов твого серця та відкрити іншим їхнє щастя через тебе».

Здавалося б, що робити з тією карткою, яка нібито має допомагати іншим? Несподівана підказка приходить уві сні матері Влада: дванадцять цибулин амариліса. Їх треба знайти і посадити, щоб «проізросли» (за Довженком).

Про символи

Їх тут чимало і вони наскрізь пронизують тло роману у багатьох ключових моментах. Звісно, кмітливий читач й сам може зазирнути до мережі Інтернету, аби розшифрувати назву загадкової квітки, адже про це йтиметься лише на останній сторінці книжки: «Слово означає Альфа-Марія – лілія Божа. Це містична квітка, вона є духом весни та символом любові, має силу відроджувати у свідомості людини радість, яка веде до виконання божественного плану. Амариліс підсилює творчу енергію». Тож з'ява квітки уві сні (як і ряд інших передбачень) – чудова письменницька знахідка, яка ще більше підсилила значущість і важливість всього ланцюжка сюжетних подій. Інтуїтивно (прислухаючись до серця) чоловік віддає картку дванадцятьом особам (у певній послідовності і через певний період часу), які трапляються йому на життєвій дорозі. З тими, кому вона потрапляє до рук, відбуваються справжні дива. Адже напис на ній для кожного… інший. Він змінюється залежно від того, хто бере до рук картку і якої потребує допомоги. Тому звучить, як гасло життя, як завдання, як призначення. І якщо Ірина прочитала: «Жити легко за законами Добра кожен день», то для Марії Юхимівни: «Щастя в наших руках», для Нюти: «Будь готова до змін!», а для Світлани: «У брехні втратиш усе» тощо. Внаслідок дії згаданої картки, її тимчасові власники внутрішньо кардинально змінюються. Змінюються вони, відповідно змінюється все довкола. А моя уява враз «малює» картинку: кидаю камінець на лискучу гладінь водного плеса – й зусібіч розходяться рівномірні широкі кола.


Окремо про письменництво

Відчутно, що ця тема вкрай непокоїть письменника Олександра Козинця («… показувати свою глибину, а не чорноту, її в кожному з нас достатньо. А от світло в собі пробудити може далеко не кожен. Це кропітка робота»), адже мовлене чи написане слово несе в собі енергію. Бо ж відомо, що першим було Слово, і Слово було в Бога. Усе залежить від того, з якою інтонацією мовлене і з яких думок воно написане. Тож важливу інформацію про призначення письменника, Влад вставляє в уста одного з персонажів – Лариси: «… справжній письменник істинно може служити людям тільки таємно! Бо йому не потрібно про це кричати: він про це знає, а іншим – необов'язково. Справжні – з любов'ю і чистим серцем – тяжко працюють, витрачають шалений обсяг енергії свого духу, щоби пробудити в читачах щось світле й живе. У мене ж усе було навпаки. Я штучно говорила про любов, хоч останнім часом узагалі ні до кого її не відчувала. Та й сюжети мої давно стали… навіть не знаю, яке тут дібрати слово… металопластиковими, мабуть. Зі штампованими ляльками-персонажами. Але далі так не буде». Невеличкий абзац, але як влучно він характеризує написане багатьма сучасними «творцями» української літератури! Тим часом, що відбувається із самим Владом? Коли приспана світськими труднощами творча енергія почала в ньому пробуджуватися, він починає писати неймовірні картини. Перша з них – образ Діви Марії, дивлячись в очі Якої, пообіцяв: «… жити кожен день у радості. Цінувати дружину, роботу, країну, друзів. Не нарікати й не скиглити через дрібниці».

Понад тридцять разів у романі згадується слово «серце»


Звісно, не фізична його іпостась, а духовна. І цей важливий нюанс несе в собі особливе навантаження. До слова, я завжди замислювалася над тим, чому серце – «серце»? Чому не інакше. І мені відкрилося: за своєю природою серце має бути жалісливим (старослов'янською – сердобольним), співчутливим. Саме у такому серці знаходитиме прихисток радість, любов, віра, співпереживання. Натомість сучасний світ «продукує» (поселяє) у людських серцях здебільшого жорстокість, образи, гнів, злість… СЕРдитися (СЕРце), не прощати – біда багатьох. Знаєте, як буде мовою санскриту слово «серце»? Хрідай'я. І складається воно з двох слів: серце співчутливе. Є різниця? Отож бо… Усі «сердечні» висловлювання, які вміщує у собі книга, я б виокремила на додатковій сторінці, аби ще більше зосередити на цьому увагу читачів. Це вкрай важливо. Для переконливості переповім кілька: «Необхідна умова – робити людям добро й мати відкрите серце», «Прислухайся серцем до всіх і до кожного. Є питання – буде й відповідь. Почекай трішки і не панікуй!», «Коли в чийсь дім приходить щастя, воно передається й іншим через відкрите серце та шириться миттєво», «Коли з любов'ю робиш те, що вмієш, навіть не підозрюєш, яка то велика благодать – не змарнувати днів своїх у гіркій серцю праці, а розкрити свою душу в радості, у Богом даних посильних стараннях», «На все свій час, тільки треба тримати відкритим серце й бути уважним до світу» тощо. У книзі багато цікавого і детективного. Особливо, коли головний персонаж дізнається про те, ким був у минулому житті… Переповідати нема сенсу, читайте, збагачуйтесь українським вишуканим словом, яким бездоганно володіє автор.

Не бійся падати в Небо !

Текст буквально всіяний філософськими фразами-розмислами. Чомусь хочеться назвати їх «золотими ключиками», які відкривають дверцята у потаємний світ Вічності, де можна не лише поставити питання, а віднайти і почерпнути важливу відповідь. Щиро зізнаюсь, читала роман не поспіхом, а вдумливо і з олівцем, на якому волею щасливого випадку, витиснутий поетичний рядок Олександра Козинця: «Не бійся падати в небо!». Випадково? Звісно, ні! Бо ж нема у світі нічого випадкового. Тим паче, коли значну частину життя й сама перебуваю на шляху духовного пілігрима. Для чого прийшла у цей світ? Звідки і чому повсюди у світі виникають біди? Чому я такий (така), а не інакший (інакша)? Рано чи пізно подібні питання постають перед багатьма. І як важливо дослухатись до самого себе, бо ж тільки там можна віднайти правильну відповідь, яка криється… до пори до часу. Дослухатись, не проґавити… Духовно-філософський роман-відповідь на чимало питань. Мені здавалося, що знаю багато, однак «Картка Марії» стала для мене ще одним відкриттям і важливою віхою не лише у світі літератури, а й у світоглядному баченні. Зізнаюсь, були миті, коли також кортіло потримати картку в руках… Тому свідомо прислухалась до власного серця і фразу, яку автор адресував Нюті, сприйняла персонально: «До чужого серця треба ставитися надбережно, так, ніби воно шовкове та в тендітній оболонці. Ми часто про це забуваємо». Між тим часто можна бачити, чути, читати, як осуджують інших, перебувають у гніві, «бризкають слиною» (особливо) в соцмережах, втрачаючи людський образ і подобу: «І той, хто живе серед свого народу й не любить його, десятки разів буде втілюватися в цій країні, поки не переможе своєю любов'ю всі обставини, які спричинила його ненависть проти свого ж народу. Осуд і зневага нації чи країни, де ти народився, створюють тяжкий зв´язок на багато століть наперед». Хіба краще скажеш? Причина і наслідок. Іншими словами: «Що посієш, те й пожнеш». До слова, автор цих слів не народ, як багато хто думає, а Ісус Христос.

Роман з небесної книжкової полички

З'ява такого штибу роману вкрай важлива для сучасного люду, бо сьогодні багато фальшивої моди на містику, яка часто вироджується у літературщину і містифікацію. Така фальшива містика стає синонімом хаотичності сучасної душі, вона позбавляє духовного прозріння і розпалює єретичне полум´я пристрастей і забобонів. Автор якраз не обстоює існування догм, він керується інтуїцією і переконливо стверджує: «Люди не в змозі переінакшити минуле, проте від них залежить теперішнє та майбутнє. Тому в кожному серці сила духу й свідомість мають злагоджено рухатися тут і тепер, разом із планетою, мов стрілки годинника». Запропонований текст пронизаний трансформуючими енергіями. Подібні книги пишуться світлими душами, яких веде саме Небо. Вони допомагають читачам пробудити у собі істинну природу щастя. Мотивація автора чиста і щира: не прославитися, а допомогти тим, до кого потрапить книга, зрештою, віднайти дорогу… до самого себе. Еволюційний рівень автора говорить сам за себе: за його мудрими висловлюваннями не просто красиві й вишукані фрази, а світлоносні перетворюючі енергії. Кожен, хто візьме книгу до рук і порине у світ читання, обов'язково відшукає свою чарівну картку, втім, вона сама відгукнеться у серці читача. Як це й сталось щойно зі мною.

Олександр Козинець на правильному шляху. І шлях той пролягає в площині духовності, про яку мріяли кращі письменники і провісники релігійної творчості. Не за горами Новий Час, а він вимагає Нового мистецтва і Нової літератури – в основі яких одухотворена творчість. Справжньому майбутньому мистецтву буде притаманна духовність: через неї просвічуватиметься людський дух. Недарма Микола Бердяєв вбачав вихід із стану кризи культури в «новий світовий еон, у якому всяка творчість буде продовженням Божого творіння світу». Коли це станеться – невідомо, але те, що одухотворена творчість «стукає» у двері Нового Часу, беззаперечний факт. Але є одне «але», з яким не можу погодитися. У післямові автор згадує лекцію про літературу, де йшлося про таке: «Читаючи рукопис, видавець одразу бачить, на якій поличці роман стоятиме в книгарні. Якщо автор пише на перетині жанрів чи обирає специфічну тематику, він сам ускладнює собі життя». Річ у тім, що це бачення лектора-бізнесмена. А книга «Картка Марії» живе в іншому світі. Вона давно знаходилась у віртуальному просторі на небесній книжковій поличці (ще задовго до народження того лектора) – у точці перетину Світла. І тільки зараз зматеріалізувалась до нас з вами через талановитого письменника Олександра Козинця. На неї зачекались спраглі до змін люди. І вона прийшла. Бо настав її час.


До слова. Пізнавальним доповненням вкінці окремих розділів і приємною несподіванкою стане для читачів QR Code, зчитавши його з допомогою телефону, читач отримує «живу» візуальну розширену інформацію про згадані у романі об'єкти (монастир, місто, біографія композитора Миколи Лисенка, концерт за його творами).

А що зробили сьогодні ви, аби завтра стати кращим за себе вчорашнього?

Козинець, О. Дороги світла: поетичний календар / Олександр Козинець. – Львів: ЛА «Піраміда», 2021. – 408 с.
Чи замислювалися ви над тим, звідки у нашому розумі зароджуються думки? Хай наше тіло смертне, а думка? Яка невидима і могутня сила породжує думку! І від того, які думки «випромінюють» люди, такий довкола маємо простір. Добре, коли вони пульсують як ментально- світлоносні вібрації від почуття радості, щирої бентеги, закоханості, доброзичливості, благості, захоплення… Однак світ двоїстий: на кінчику радості живе початок смутку, і – навпаки. Чим його (світ) наповнювати, безумовно, залежить від кожного з нас. Життя ж людини наповниться добрим і світлим змістом тільки тоді, коли вона усвідомить незаперечну силу мислиннєвих вібрацій. « Ми сіємо зерно думки і пожинаємо плід дії. Ми сіємо зерно дії і пожинаємо плід своєї природи. Ми сіємо плід своєї природи і пожинаємо плід свого характеру. Ми сіємо плід свого характеру і пожинаємо плід долі. Звідси очевидно, що наша доля визначена нашими думками. Причина всіх людських злетів і падінь тільки одна – думка» (Сатья Саї Баба, східний філософ). «Що посієш, те й пожнеш» – казав своїм учням Вчитель Ісус Христос. Якби значна частка людства прагнула змінити хід думок на суцільний позитив (відстежувала їх), а це – світлі ідеї, позитивні думки, радісні почуття – планета б вмить оздоровилась, а саме людство – зцілилось. Не відкрию Америки: наш фізичний стан залежить від нашого ментального стану.

Недарма духовний лідер Тибету в одному із своїх виступів наголосив, що наша планета, як ніколи раніше, потребує сьогодні добрих письменників, добрих журналістів, добрих художників, добрих казкарів, які своїм добрим Словом мають зцілювати планету. Принагідно згадаймо біблійне: «Всяке дихання нехай хвалить Господа!». Власне, про що я? Про нову книгу українського письменника Олександра Козинця «Дорогами світла», за творчістю якого слідкую давно.
Зізнаюсь, це література, яку хочеться читати, бо допомагає розширювати внутрішні духовні горизонти, спонукає до думання. Манера письма автора своєрідна, має притягальну світлоносну силу, характерна ознака для всіх його творів. Я ще й досі під добрими враженнями від роману Олександра Козинця «Картка Марії» (прозова праця). Поет-експериментатор, серце якого жваво відгукується на всі мистецькі події і заходи. А це – емоційні надбання, відтак – досвід. Чим більше життєвого досвіду, тим барвистіші твори. Поетична тетралогія «Сезони днів» викликала зацікавленість у багатьох читальників. Автор щодня нотував до записника важливу для душі думку. І так – упродовж року. Нова книга «Дороги світла» – збірка-календар, але камертоном до створення рядків, на відміну від попередньої, стало Слово, у буквальному сенсі. Ось як написав у передмові сам автор: «Спочатку ми писали тижневики, даючи назви кожному тижню й дню, і цілий рік щодня надсилали одне одному слово дня, ділячись ввечері віршами, які в нас із заданим словом за день народилися. Я обирав слова для Вікторії (Шевель – поетеса), вона, відповідно, – для мене. Та з часом назв стало так багато, що від ідеї тижневиків я вирішив відмовитися». Так реалізувалося дві мрії. Кожна назва місяця має свій, тільки йому притаманний підтекст, іншими словами – «посіяну» зернину, яка, впевнена, дасть добрі «сходи» на сердечному рівні у тих, хто візьме до рук книгу. Якщо «Вересень», то це – ритми, «Жовтень» – музика пальців, «Листопад» – легенди, «Березень» – спросоння, «Квітень» – відтінки, «Серпень» – найдорожчі…

Почну із медитацій, які «обрамлюють» «Липень». Завіршовані дні липня тягучі, як мед, як сонце, що «приносить хліб-сіль» і тепле літнє щастя, це тайнопис спогадів про втрачені зустрічі, про мудрість, про гармонію і радість, про Абсолют. Рядки «Прикладу» – мотто розділу: «роздай тяжкі роздуми/ птахам/ шматочками хліба/ діяння святих/ це приклад/ для тих/ хто світить/ я ще не бачив/ нікого/ хто б/ жодного разу/ не схибив/ тож пробуй/ і помиляйся/ у стані/ любові/ до світу!». Як не просто і як, водночас, важливо – жити, помилятись, набиратись досвіду… у стані любові до світу. До світу – це до всіх і всього, що тебе оточує: природа, люди, зрештою, до самого себе. Шматочки хліба (а в минулому – зерно) вбирають з долонь «тяжкі роздуми»… Наші руки – «продовження» нашого духовного серця, чим частіше вони розпростерті для обіймів, зокрема, для… небесних птахів, тим більше відкривається серце, тим швидше звільняється воно від «тяжких роздумів», яким завше передують сум, не прощення, образи, розчарування… аби стати їжею для божих птахів. В останніх, до слова, особлива місія, але про це не всі знають: очищати біополе людей від накопиченої негативної енергії. Цікаво, чи знав про це автор, коли писав згадані рядки? Несподівано у липневих «Ровесниках» (із присвятою Вікторії Шевель) він запитує: «що ми потім робитимемо/з нашими зимами/ літами/ веснами?/коли в руках триматимемо/ надруковані збірки?/ми з тобою споріднені душі-ровесники». Певна, що відповідь на це питання знає кожний майбутній читач. І я також серед них: надруковані збірки стануть несподіваним минулим, які покличуть із небесного «вирію» нові майбутні тайнописи. «Спротив» беру за взірець, вчитимусь виходити на люди, одягнувшись в усмішку. Адже «Періодично» /світло/ сильно/ дратує/ нечисть…Від себе ж додам: «А такі книги – й поготів». Бо ж спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог.
У «Дорослих» (перший розділ) ритмах краса довколишнього світу подається через призму філософського сприйняття, через ключі-символи до… внутрішнього бачення кожного. Читаєш і дивуєшся: який образ, яка метафора, яка глибина! Чому я не замислювалася над цим раніше, чому пропустила ось (для прикладу) це: «швидко спустилось/на дно цебро/ в колодязі пам'яті/ знову води по вінця/дайте йому спокій/ усе одно/ у тебе тут щастя…». Колодязь сердечної пам'яті не дає спокою багатьом, особливо тим, у кого відкрите серце, а «водам» пам'яті притаманна здатність рухатись, збагачуватись, наповнюватись, перетікати… у спогади. Вони як цілющі ліки для душі: гамують, оздоровлюють, надихають, окрилюють.
Помітила, що початок першого рядка кожної поезії починається з маленької букви. І це неспроста! Адже увесь зміст, іншими словами – сенс, автор вкладає у назву. Саме вона і є визначальним ключем-розгадкою до інформації, яка глибоко схована (ви не повірите) у серці не автора, а… «посланця» того слова, який і став назвою, себто – Вікторії Шевель. Про що це говорить? Про вселенське споріднення душ. Перша буква назви – це і є початок… початку. У кожного з нас свої додаткові асоціації з будь-яким словом. В автора переважають духовні смисли: «амплітуда моєї віри/ скоро сама собі/ дасть фору/ внутрішня гармонія/зміцнить мій дух/ і тоді/ не тільки ростиму/ углиб і вгору/ а ще й ходитиму по воді». І як тут не згадати Ісусову мудрість: «По вашій вірі буде вам дано». Тішить авторське зізнання про власні трансформації, про океан любові, про невидиму радість, яку можна вигадати і в ній… жити. «Середній і вказівний» – вірш не просто про пальці, адже вони – це зовнішнє віддзеркалення через дію наших… думок. Дякую автору за нагадування-підказку. Наш вказівний палець – це прояв емоцій гніву, злісті, покарання... І коли він спрямований на чиїсь недоліки, зауважте, куди в цю мить показують решта пальців? Так, на нас самих. Змінитись – ніколи не пізно: «змінюю слово «гасло»/ на слово «кредо»/ палець безіменний/ на іменний».

Книжка насичена невичерпним оптимізмом та життєствердними переконливими принципами («в кожному слові/любов і совість»), а ще – глибокими екзистенційними сповідальними авторськими роздумами. Творча натура поета не дає йому спокою («стою у віршах з голови до п'ят/ рівняю ними стіни у кімнаті), тому він завше у пошуках, небайдужим словом торує духовний шлях, відкриваючи в собі все нові і нові можливості, відомо ж – у досконалості немає меж. Тому й з'являються ось ці рядки: «Можна було йти/ навпростець/ Я ж обрав шлях/ небесних доріг/ ними колись/ ходив сам Отець/ а нині/ мені/ ними йти/ допоміг»; сьогодні я бачив/ радість/ родилася/з вірша/ пісня; на початку початків/ було Боже Слово/ на початку кінців/ буде спочатку плач; імунна система Всесвіту/ позбуватиметься людей/ які порушуватимуть її/ природні сили; слухаю небо/ душею вростаю/ в Київ; не минає і дня/ щоб я не думав про те/ що маю зробити/ сьогодні/ щоб завтра/ бути кращим/ за себе вчорашнього/; і народжуються/ віршенята/ з-під моєї руки/ і янгольського/ пера; а любімо не прив'язуючись/ до дат/ дякуймо небу щодня/ одне за одного; живу кожен день/ у любові до світу/ у турботі й надії/ живу; щастя в тобі!/ читай між титрів/ не в золоті/ нерухомості/ чи комфорті/ нових машин; духовно зростай/ лікуй словами/ розливайся теплом/ як річка поміж берегами; пише про щастя той/ хто відчував жалі/ ділиться світлом той/ хто знає йому ціну!/…
Шаную письменників, які постійно відчувають енергетичну відповідальність за кожне мовлене чи написане ними слово, відтак «оперують» ним, як ювелір у роботі з діамантом. Таке ставлення до живого слова (а воно живе! – авт.) напрацьовується не відразу: це щоденна кропітка праця: «/бо все що посіяв словами/ для Бога не марно!». Автор сміливо занурюється у «глибини» рідної мови і використовує чимало слів-символів, які несуть у собі подвійні смислові навантаження, що допомагає читачеві не тільки краще відчути, а й відкрити для себе іншу природу зображувальної символіки: ключі, потяг, камінь, вузли, сонце, етер, неправда, янгол. Серед традиційних художньо-виражальних засобів чимало позитивних іронізмів, ось тільки один із них: «побачив своє відображення/ на склі ятки/ де завжди купую хліб/ на мене це справило/ приємне враження!/ над головою від лампи/ у мене світився/ німб!».

«Крім любові й радості/ мені більше/ нічого і нести» (Вузлик), «Не суди друже інших/ краще підтримай/ в скруті!» (Танок), «У любові живи/ починай свій день/ з вдячного/ поклону/ живому» – ці, та багато інших рядків можна сміливо розбирати на цитати. У кожної людини є безліч життєвих доріг, якими вона може пройти, а може відмовитись. Вибір завжди за кожним з нас. Дороги бувають різного «забарвлення», серед них – дороги світла, саме таку метафоричну назву має нова поетична збірка Олександра Козинця. Зрозуміло, останні найкраще видно у темряві. Але мова про інше, про світло духовних доріг («своїми дорогами світла мене проведи»). Насправді темряви як такої не існує, так само, як не існує зла. Добро – це відсутність зла, а світло – відсутність темряви. До слова, образи світла й темряви дуже часто зустрічаються у Священному Писанні, особливо коли необхідно знайти між ними різницю. З чим асоціюється у мене ця книжка? З прозовими «Денниками» українського письменника Петра Сороки. Проза – це розлога думка, а поезія (у даному випадку) – її концентрат, світлоносний згусток, зерно, витяжка (за гомеопатією).

У кожного поета своя дорога. У Василя Стуса це «Дорога болю», у Ярослава Павуляка «Дороги додому» (крута не пройдена дорога), «Найдовша з усіх доріг» у Дмитра Павличка, «Навіщо я? Куди моя дорога?» – в Івана Драча, «Люблю чернігівську дорогу» – Ліна Костенко, цикл «Дорога під яворами» в Андрія Малишка, «Все було. Дорога закричала» – Василь Симоненко, «А я іду далі своєю дорогою» – Василь Голобородько, «Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла» – Оксана Забужко… У мого краянина Володимира Кравчука «Визріла дорога». А в Олександра Козинця – «Дороги світла», як духовний дороговказ, бо після прочитання так і хочеться запитати, перефразувавши авторські слова: «А що зробили сьогодні ви (я, ти, ми, вони), аби завтра стати кращим за себе вчорашнього?».

Made on
Tilda